Думаю, у вас одразу ж, прочитавши назву статі, виникло запитання на зразок: «Чувак, якого біса? Це ж гра, яка вийшла ще три роки тому!». Але справа у тім, що зовсім скоро у мене будуть всі можливості грати хоча б  частину свіжих продуктів ігрової індустрії, а отже, цілком можливо, що ресурс pingvin.pro зможе вас тішити оглядами свіжих та популярних ігор. Однак я вирішив для початку “потренуватися” на чомусь простішому, наприклад на Assassin’s Creed: Freedom Cry, і буду дуже вдячний за думку стосовно того, який з мене оглядач у коментарях. Приємного читання.

ВСТУП

Розпочну з того, який взагалі шлях подолала Assassin’s Creed: Freedom Cry перш ніж стати повноцінною грою. Спочатку вона планувалася як єдине масштабне доповнення до Assassin’s Creed: Black Flag, але потім у Ubisoft (розробника, якщо хтось не знає) щось всередині переклинило і вони взяли та й вирішили зробити DLC повноцінною грою, хоча якихось серйозних відмінностей окрім “полювання” на рабів порівняно з «Чорним Стягом» «Крик Свободи» не має.

Що цікаво, портуванням гри на PC займалась Ubisoft Kiev, тож в титрах можна знайти безліч українців.

СЮЖЕТ

Порівняно з тим же Чорним Стягом, де Ubisoft спромоглася зробити справді захопливий та цікавий сюжет, який безперечно є одним з найкращих за все існування серії. Історія про безпринципового п’яницю та вічного шукача золота Едварда Кенвея просто руйнувала межі всесвіту Assassin’s Creed і показувала, що її кордони значно ширші ніж здавалось до цього.

Але у  Криці Свободи ситуація геть інакша. Тут вам ні цікавої історії, ні харизматичних та живих персонажів, нічого взагалі що могло б викликати такі ж емоції, як і у Black Flag.

Починається гра доповнення доволі успішно. Нас одразу ж кидають, нічого не пояснивши, топити декілька ворожих кораблів, один з яких слід взяти на абордаж. Зробивши все необхідне, на останньому кораблі ви знаходите якийсь… пакунок (я до кінця так і не зрозумів що то було), наш головний герой (Адевале) говорить якусь безглузду нісенітницю, і на горизонті з’являється ще декілька ворожих бригів (їм, вочевидь, теж був конче потрібен той пакунок). Однак чорношкірому асасинові вони вже не по зубах, тож він вирішує під покровом шторму втікати. Втеча закінчується потопом корабля, проте Адевале вдається зберегти пакунок. А, я казав про закінчення? Так от, рівно на цьому ж моменті і закінчується вся цікавість сюжету.

Далі нас посилають до невідомо якої жінки-негритянки в невідомо який бордель. Далі вона балакає з нашим Асасином невідомо про що, і посилає його на якісь безглузді завдання, як і усю подальшу основну кампанію. А хто вона взагалі така? Хто такий Адевале? Якого біса коїться взагалі? На ці питання ніхто навіть не намагається дати відповідь. Уся кампанія побудована на боротьбі за незалежність маронів (саме так називаються місцеві негри), але в результаті виходить що нікому окрім самих маронів це бавитися цікаво не буде, і то навіть не здивуюсь, якщо їм це не сподобається.

Над кампанією дійсно не старалися, хоча згідно з тими ж титрами, над грою працювала маса народу. Уся основна кампанія проходиться за годин 5-6, але попри таку маленьку тривалість, вона всеодно встигне вам набриднути.

ІГРОЛАД

Хоч і Assassin’s Creed: Freedom Cry має точнісінько такий же ігролад як і у Black Flag, розробники все ж додали деякі з натяжкою цікаві фішечки.

Як я уже згадував, увесь ігровий процес крутитиметься навколо негрів-рабів, без яких ви просто не зможете подорожувати морськими просторами. Звільняти рабів можна різними способами – починаючи простим переношенням поодиноких поранених маронів у невеличкі підпільні табори і закінчуючи вторгненнями на цілі плантації, де можна звільнити десятки рабів. “Полювати” на маронів можна і в морі, захоплюючи конвої-перевізники. Над цим нововведенням була проведена справді хороша та пильна робота, але все ж більш як на новинку для DLC воно не годиться.

Добавили і нову зброю. Мені сподобався мушкетон – коротка вогнепальна пукавка з великою силою пострілу та неймовірним радіусом, здатна за один постріл запросто ліквідувати чотири або п’ять ворогів. Так, може поглянувши на такий мушкетон з боку історії захочеться гучно реготати, але ця штука бахкає справді небезпечно та стильно!

Також звичайну шаблю Едварда Кенвея замінили на мачете – коротке, але добіса гостре знаряддя для шматування смалених свиней. Але мачете, протилежно до мушкетона, нічим від свого замінника в Чорному Стязі окрім зовнішнього вигляду не відрізняється.

Решта геймплею наче не зазнала змін, швидше навіть була обмежена. По-перше, тут всього одне місто – Порт-о-Пренс, яке вийшло ну зовсім крихітним, можливо, навіть меншим за Нассау з Black Flag. По-друге, від одного краю карти до іншого допливаєш десь за п’ять хвилин. По-третє, тут немає ні морських фортів, які дають контроль над величезними шматками моря, ні індіанських храмів, ні якихось великих островів, де можна знайти пригод на свою дупу, ні взагалі побічних завдань! Благо хоча б є шість плантацій, ліквідуючи які можна вбити трохи часу після проходження кампанії.

До того ж, кастомізацію як Адевале, так і Есперто Креде (його кораблика) неймовірно врізали. Асасин не може змінити собі костюма, мушкетонів та мачете всього по три види, а корабель має дві пари змінних парусів, штурвалів та носових фігур. А ще Есперто Креде з вигляду – перефарбована «Галка».

ПІДСУМКИ

Як на DLC, Freedom Cry цілком та повністю виправдовує очікування, але от як на самостійну гру… усе сказано вище ?. Чи у Ubisoft були серйозні проблеми з коштами, чи якого біса взагалі?! Продавати за 8 дулярів невеличке DLC, яке проходиться за 5-6 годин – м’яко кажучи, дивно.

Та й ту саму Assassin’s Creed: Rogue теж можна було зробити доповненням до Стягу, вичавили все, що тільки можна з бідної Assassin’s Creed: Black Flag.

Оцінка: 5.5