Огляд фільму «Дюнкерк»

20 липня в світовий прокат вийшла стрічка «Дюнкерк» від культового режисера Крістофера Нолана. І яка ж сратва вже встигла піднятися в інтернеті довкола неї, одні кричать, що нолан геній і це найкраща картина в його кар’єрі, інші кажуть мовляв Нолан впав у прірву, абсолютно аморфне кіно з нецікавою історією. Я не збираюсь ставати всесвітнім суддею і вирішувати цей конфлікт, але з вами поділюсь чисто своїми особистими враженнями від цього фільму, а ви вже там собі вирішите чи йти в кінотеатр і скласти свою думку чи лишитись дома і навіть не зачіпати цю тему.

«Дюнкерк»- це вже 10 картина Нолана в кріслі режисера, до того він нас дивував зовсім свіжими для кінематорафа фільмами «Інтерстелар» і «Початк», але на цей раз він не зміг внести в світову культуру кінематографу чогось нового, проте він зробив кіно яке тебе хапає на початку і відпускає лише в кінці і то не остаточно. Сюжет «Дюнкерка» сплетений з декількох сюжетних ліній – і це те, що відрізняє фільм від, скажімо, «Врятувати рядового Райана», з яким його вже взялись порівнювати. Під час операції з порятунку чотирьохсот тисяч союзних солдатів, затиснутих військами німецької армії, зіткнулися долі різних людей. Молодий солдат, який потрапив на рятівний есмінець, холоднокровний пілот, відправлений для допомоги з повітря і власник громадянської яхти, які відгукнулися на заклик про допомогу – всі вони взяли участь у подіях Дюнкерської операції. Але найцікавіше те що по суті кожна лінія не є аж такою цікавою, самі по собі вони б не викликали у мене такого враження від фільму. Але в тому і є майстерність режисера – він їх настільки класно сплів між собою, що хочеш не хочеш але починаєш співпереживати героям, хоча і героями їх назвати важко, адже то прості солдати, в яких в середині сидів лише інстинкт виживання, які вже  й не хотіли воювати за свою державу, а лише відчайдушно шукали порятунку зі злостивого Дюнкерку за будь-яку ціну. Але в цьому і полягає задум Нолана, показати, що не важлива територія,ресурси, боєприпаси, які були покинуті в Дюнкерку, а важливі людські життя, і нехай ці солдати не герої, але вони все одно люди, яким треба ще жити.

Що мені найбільше сподобалось в роботі Крістофера так це те що, фільм змушує думати, це не дивишся тупий екшн, типу трансформерів де все ясно і показано як на долоні, ні тут все навпаки, тебе кидає у вир події цілих трьох сюжетних ліній, які лише іноді перетинаються між собою, і найцікавіше тобі не стараються пояснити, що за чим і після чого, ти маєш сам здогадатись, це як своєрідний пазл який глядач має складати в голові  протягом фільму. І це як на мене і є головною проблемою , тому що лінівий глядач скаже, що фільм рваний на шматки, нецікавий і не зрозумілий і як ми бачимо по гнівним відгукам в інтернеті таких глядачів дуже і дуже багато, а ну і звичайно додадуть той факт що це все якось не епічно, а все тому що немає кліше ( ну окрім кінця там Нолан просто таки не втримався і піддався слабкості) ну і літрів бутафорної крові, яку так любить Тарантіно і яку успішно використовували в двох подібних війскових драмах Спілберг («Врятувати Рядового Райаня»)  ну і Мел Гібсон («З міркувань сумління»)

Взагалі так дивно, що майже всі оглядають фільм, шукаючи відповідь лише на одне питання, Нолан геній чи ні? Середнього то не буває , адже від тепер він має знімати або шедеври або одне із двох. Та відчепіться ви від нього, людина і так довела світові свою геніальність попередніми картинами, а тут він вирішив зняти щось не настільки дахорозривне, а драму яка би показала, що таке війна. Як висловився один з персонажів виживання – справа брудна як лайно. А війна це і гра на виживання і це саме те що хотів режисер дати глядачам.

Але найгірша частина всіх оглядів на цей фільм, це те що про гру акторів всі забули, сперечаючись один з одним про геніальність Нолана. А тут підібраний відбірний склад, який включає в себе не тільки улюбленців режисера таких як том Харді і Кіліан Мерфі, а також і новачків музиканта Гаррі Стайлса і чувака який ще півтора року тому працював в лондонській кафешці Фіонна Вайтгеда. Нолан про це заявляв, що хоче спробувати в Дюнкерку нові для голівуду лиця ( і саме тому взяв відомомго музиканта). Самі актори згадували що їм не було часу щось грати адже , перед ними наспраді були тисячі людей масовки на морському пляжі, а над головами літали справжні винищувачі, і все було зроблено Ноланом для кращого сприйняття ситуації акторами, уявіть собі який бюджет вбабахали в це все діло, тим більше що знято це все було на 70-мм аймакс камери, які дуже шумні для діалогів але максимально яскраво заглиблюють тебе у все що відбувається на екрані. Цікаво й те що їх навіть кріпили до крил літака і знімали кабіну пілота справді у повітрі.

Ну а цю всю красу кінематографії і оперторської роботи Гойте ван Гойтема доповнив акомпонемент Ганса Цімера, який співпарацює з режисером даної стрічки вже вшосте. До речі в головному саунтрекові фільму ми чули цокання годинника самого Нолана.

Взагалі «Дюнкерк» це чудове кіно, де можна закрити очі на усі нестикування з історичними фактами ( а їх там ой як багато) ,а також на усі інші шершавості картини. Особисто я отримав міцні враження від стрічки і ще хвилин тридцять після фільму не міг відійти, але це лише моя думка, а ви можете скласти свою вам цього ніхто не завадить зробити, тож висновок ідіть в кіно, а краще в аймакс, адже тільки лінивий не говорив про неймовірний звук у картині, а де ж як не в аймаксі ви відчуєте весь страх від звуків розривання бомб, ну і складіть вже після того своє враження від фільму, і напишіть його мені в коментарі, дуже радий буду почути вашу думку, всім до зустрічі, папа.