“Психо” – один з небагатьох трилерів, який можна переглядати безкінечну кількість разів.
Коли протягом більше ніж 50 років, фільм розбирають на цитати і згадують при кожному зручному випадку, виникає досить цікава ситуація – людина, яка жодного разу не бачила цей фільм, але чула про нього від інших, зіткнеться з проблемою “завищених очікувань”. На щастя, до цього фільму це ніяк не відноситься, він воістину безсмертний.
Альфред Гічкок..вибудовує сюжетну лінію навколо однієї дівчини, яка вкрала гроші і зупинилася на ніч в одному готелі, здається, що немає і натяку на те, щоб якимсь чином вразити глядача.. але “Психо” – це фільм обман, який лякає своїм чорно-білим кольором, атмосферною музикою Бернарда Геррмана і вражає відточеними до досконалості всіма кінематографічними прийомами.
“Майстер страху” наочно демонструє, що страх сидить глибоко всередині нас, а не знаходиться десь зовні. Режисер змушує нас боятися, перш за все, власних припущень, здогадок, тривожних очікувань, нашої уяви, яка моделює ймовірну розв’язку сюжету.
Ну і звичайно, у фільмі крім геніальної режисури присутня дуже яскрава акторська гра. Ентоні Перкінса, який в блискучому стилі виконав роль Нормана Бейтса,.. доказом цього є те, що Перкінс мало не на все життя став своєрідним заручником цієї ролі.
Варто і згадати про те, що “Псіхо”- екранізація однойменного роману Роберта Блоха, а сам Гічкок до прем’єри скупив скільки примірників роману, скільки зміг знайти, щоб зберегти кінцівку фільму в таємниці. Цікаво, що у романі головний герой зображується, як низькорослий, товстий і зовсім непоказний чоловік, взявши Перкінса(повну протилежність головного героя в романі) пішло тільки на користь картині.
Також особисто мене вразила чудова стилізація будинку, символізм Гічкока (впродовж всього фільму простежується мотив птахів).
Шедевральний фільм, який послужив прикладом для багатьох картин, і є одним з родоначальників такого поняття.. як “саспенс”.