Три сезони. 28 серій. Шоураннер Деймон Лінделоф (так-так, той самий співавтор «Загублених» і один зі сценаристів «Прометея»). На HBO завершилася психологічна драма про раптове зникнення 2% населення Землі та наслідки цього апокаліптичного явища, яке кардинально переінакшило людські долі.
«The Leftovers», що були схвалені критиками (рейтинг зростав із кожним сезоном), поза всякими сумнівами, стали важливим відкриттям на телебаченні останніх років (поряд з іншими проектами каналу: «Грою престолів», «Справжнім детективом», «The Night Of» і «Західним світом»), хоча й залишилися малопомітними серед широкої глядацької аудиторії.
We’re all gone
Це вельми непривітне й болісне шоу, яке характеризується непоспішністю, похмурістю і крайньою заплутаністю. Тут рівень шаленства героїв та навколишніх обставин, так само як і песимістичний настрій, посилюється невідворотно; кількість загадок множиться на ходу; а символізм тісно переплітається з натяками на містику, хоча все одно до кінця нічого не ясно, а очікувати швидких і прямих пояснень немає сенсу.
Та якщо всі ці особливості – не перепона (а що як!), то серіал таки затягує. Адже він порушує глибокі психологічні й екзистенційні проблеми і окрім того, що робить це зі сміливою відвертістю, підкріплює свій курс неабияким драматизмом, величезною увагою до ключових персонажів, специфічною інтригою й філігранним аудіовізуальним рядом.
Nobody’s ready to feel better
«The Leftovers» фактично розповідають про зовсім різних людей (долі яких пов’язуються між собою), які не знають, як жити, що робити зі своїми життями, і тому силкуються відшукати якийсь єдино правильний шлях поступу. Вони страждають і заразом намагаються звільнитися від нещастя, здобути любов і, звісно ж, віднайти мир і спокій як у зовнішньому світі, так і в душі. І цей процес поневірянь і ходіння по муках старанно і прискіпливо (місцями може здатися, що аж надто!) прописують сценаристи протягом трьох сезонів.
Головні герої проходять свій особистий шлях конфліктів і боротьби, передусім внутрішньої, зі своїми страхами, комплексами й вадами, а також докладають неймовірних зусиль, аби побудувати бажані стосунки з тими, хто їх оточує і хто для них щось важить. Крім того, вони шукають своє місце в нестабільному світі і прагнуть повернути впевненість у собі та своєму майбутньому, коли непевність заполонила все навколо, а завтрашній день аж ніяк не виглядає світлим. Вони хочуть мати відчуття безпеки і повернути сенс життя в умовах, коли начебто всі попередні уявлення про істину втратили чіткість (взагалі проблема втрати – одна з центральних у серіалі).
Також це шоу про недостатність пояснень щодо фундаментальних питань і про те, що ця нестача змушує людей робити. Так само, як і про віру та її роль у формуванні світогляду і здійсненні вчинків відповідно до нього.
The test is what happens now
Головні проблеми, які перебувають у фокусі уваги сценаристів: визначеність проти випадковості, доля проти волі, віра проти скептицизму, духовне проти матеріалістичного. А також непорозуміння (особливо між близькими людьми), пошук полегшення, очікування кінця світу (що яскраво наголошується у завершальному сезоні) тощо.
І саме концепт своєрідного апокаліпсису, який виступає точкою відліку всього сюжету, не лише автоматично створює неймовірних масштабів інтригу, а насамперед працює на загальну ідею увиразнення надскладної ситуації – граничного стану, в якому опиняються герої (та й усе людство одночасно), і під тиском якого вони вимушені провадити свій не менш важкий шлях порятунку самих себе. А в останньому сезоні підкреслюється ще й месіанський мотив.
We are, all of us, no matter what we’ve suffered, still alive. We still feel pain and sorrow. We still feel loss. We still feel love
Після, мабуть, найбільш зловісного і страдницького, та все ж однозначно сильного першого сезону і, можна ствердити, пікового другого, третій виявляється дещо нерівним, надзвичайно уповільненим (навіть у рамках такого шоу), місцям взагалі дратівливим через окремі спірні сценарні рішення щодо вчинків героїв та обставин, у яких вони опиняються. І він найбільше відсторонюється від хоча б якоїсь помітної сюжетної динаміки, а повною мірою зосереджується на камерних та ще й нерідко частково відокремлених одна від одної історіях героїв, які очевидно є головними для авторів (рішуче залишаючи іншу частину з них на периферії).
І певна квестія, варто визнати, в тому, що не за всіма цими героями однаково цікаво спостерігати вже третій сезон підряд (хоча це вже чиста смаківщина), незважаючи на старання акторів. Та от коли в центрі уваги перебувають двоє центральних персонажів, просто геніально зіграних Джастіном Теру і Керрі Кун, відірватися просто нереально. Лінія їхніх стосунків і перипетій, через які вони проходять удвох і поодинці, містить максимальну емоційну напругу і не відпускає ще й після завершення. А саме емоційність і найвищий драматизм – те, що завжди було визначальною рисою шоу.
Завдяки насамперед двом головним героям третій сезон, окрім достойних акторських робіт, запам’ятається багатьма шикарними моментами і зворушливим, навіть піднесеним фіналом, який нарешті ставить крапку у цій украй специфічній, та у будь-якому разі винятковій подорожі.