«Воно» повернулося. «Воно» прокинулося. Через 27 років «Воно» знову береться лякати глядача з екрану. Спробуймо зважити, чи вдалася екранізація одного із найвідоміших романів від короля жахів Стівена Кінга.
Узагалі, не таємниця, що «Воно» матиме ще одну частину – цього разу нам показали пригоди «Клубу невдах» лише в дитинстві, тому варто чекати повернення героїв на екрани уже в дорослому віці. Як би там не було, але станом на зараз маємо цілісну картинку того, як діти вперше зустрілись із «Ним» і як це вплинуло на їх подальше життя.
А тепер про якість адаптації. Найперша заувага – рейтинг вона має однозначно вищий за адаптацію 1990 року. Дядечко Кінг оцінив фільм у своєму твіттері так: «Ремейк Енді Мускетті (насправді першої частини) перевершив мої очікування. Розслабтесь. Зачекайте. І насолоджуйтеся.»
Воно
Отже ми дочекалися, причому український глядач мав змогу побачити фільм на день раніше (7 вересня), аніж американський (8 вересня). Фільм справляє приємне враження – не в сенсі того, що тобі приємно дивитися на трупів, вбивства чи втілення Воно – а в сенсі загальної картинки. Логіка зображення витримана, мотивованість дій теж є. Величезним плюсом для мене стало те, що у стрічці ситуація нагнітається поступово: нам дають поступове збільшення смислового навантаження. Жахливі сцени чергуються із приємними для ока й тіла зображеннями незайманої (ну майже) природи Пустовища, звичайних розваг дітей, якими і є головні герої. Їх не намагалися зробити супергероями, що боряться зі вселенським злом – вони просто діти із своїми страхами, юнацькими переживаннями та захопленнями.
Головні герої
Хоча це фільм жахів, та в ньому знайшлося місце і для жартів. Жартів, звісно, нижче поясу (привіт, мамо Едді), але хіба хлопці у віці 13-14 років жартують про щось інше? Цікаво, що ці жарти вписалися у загальну картинку дуже органічно і дають чудове емоційне розвантаження. Річі Тозіер в цьому плані – головний. Взагалі, він може здатися якимось таким, що трохи не вписується у цю компанію, одначе, зрештою, хлопець відіграє не останню роль. Хоча після «Дивних див» Фінн Вульфгард тут виглядав дивно принаймні своїх перших декілька екранних хвилин. Але потім звикаєш і розумієш, що такий образ йому теж пасує.
Якщо вже почали про Річі, то пройдемося загальним акторським складом. Як би там не було, але Заїкуватий Білл, якого, на відміну від книги, ніхто ні разу не назвав Заїкуватим, – головний герой. Саме він втягує «Клуб невдах» у цю історію і саме він найрішучіше налаштований боротися із Воно до кінця. Він – найбільш поставлений персонаж, який діє і має мотиви діяти. За ним іде Беверлі Марш – їй швидше нічого втрачати, тому вона іде на величезний ризик. Також у єдиної у клубі дівчини є особисті причини, хоча мені так і лишилося незрозумілим, кому вона віддає перевагу. Хоча мені б більше хотілося, якби… (ок, без спойлерів).
Едді Каспбрак, як і Річі, як фундатор клубу, не може стояти остронь подій, до того ж, якби не він, то жартам Річі не було б на чому базуватися. Іноді він звучить, як голос розуму у цій компанії. Стенлі Уріс – найбільш скептичний учасник команди. У певний момент здавалося, що він кине своїх друзів без каплі жалю. Обійшлося. Спишемо це на склад характеру. Зрештою, він теж відіграв важливу роль. У мене лишилися деякі питання до мотивації двох новачків – Бена Генскома та Майка Генлона. Можна повірити, що в них народилося бажання досягнути світлої мети, але для мене цей момент здається трохи провислим. Але не занадто, бо принаймні потрібно не півгодини, щоб знайти хоча б натягнуте пояснення їхніх дій.
Клоун Пеннівайз
Напевне найбільш обговорюваний персонаж з часів трейлера, який, до речі, виграв у номінації хоррор на Golden Trailer Awards. До нього ставилися із певною недовірою, або навпаки аж пищали від його крутості. Зрештою, Білл Скашгорд своєю акторською грою переконав перших і не підвів других. Він виглядає страшно, і не тому, що в нього жахливий грим, а тому, що він поводиться лячно. Його манера говорити, його спосіб ходьби, його сміх – все це може викликати мурахи на шкірі.
Усі попередні висновки робилися саме на базі фільму, ізольовано від книги. Якщо ж згадувати книгу, то сценаристи доволі часто відходили від першоджерела, причому це було іноді викликано прямою необхідністю, а іноді – авторським задумом. Тим не менше такі зміни не викликали якихось дурнуватих моментів чи взагалі таких, які б не вписувалися в стилістику і атмосферу Кінгового «Воно».
Про рейтинги
Повернемось до рейтингів. На «Rotten Tomatoes» стрічка має стиглого помідора із балом 88% від критиків і попкорном на 90% від глядачів. Критики та глядачі з Metacritic більш вибагливі або менш щедрі 71 та 79 відповідно. Оглядач, що поставив найнижчу оцінку, вказує на те, що у фільмі забагато скріму та раптової музики, мовляв нас всього лише лякають ефектом несподіванки. Схоже пан давно не бачив інших голівудських жахів – ось де, справді багато дешевих трюків залякування глядача. У «Воно» іноді, як мені здалося, навіть іронізують стосовно цього: ми чуємо крик, страшну музику, але нічого не відбувається; крики і музика затихають і раптом з’являється щось жахливе. Без криків і музики.
Фільм третій день у прокаті, але вже назбирав $ 51,000,000 вдома, та ще $ 25,700,000 за кордоном, незважаючи на рейтинг R (клоун убиває дітей, звісно R). Показник, як для фільму жахів доволі непоганий: порівняймо з Анабель: Створення – $ 35,006,404 у прем’єрний тиждень та Закляття – $ 41,855,326.
Висновок
Отже стрічка варта того, щоб сходити в кіно, хоча з малих екранів це теж виглядатиме нормально, адже тут наголос поставлено не на спецефекти, 3D та яскраву картинку, а на картинку якісну й змістовну. Тепер можна повторити Кінга: насолоджуйтеся і чекайте другої частини із сподіванням, що нам якісно покажуть подальшу історію і бажано передісторію також. Сподіваємося, вона з’явиться не через 27 років.
Мій присуд – 8/10 для фільму про те, як невдахи рятують рідне місто. Чи принаймні намагаються. І пам’ятайте: «Ми можемо подолати Його лише разом». Шановні кіномани, тримайтеся разом, щоб перемогти втілення зла – неякісні фільми.