Фінчер завжди любив досліджувати подвійність людської натури, розкопувати у своїх героях все найпотаємніше і детально демонструвати це на екрані – без зайвого епатажу, моралізаторства і засудження, але й не з розрахунком зіграти на емоціях публіки.
Сюжет: Нік Данн – непримітний чоловік, чий шлюб вже давно почав розвалюватись. Хоча зовні це і непомітно, але він вже зраджує дружині, і готується подати на розлучення. Як раптом, на п’яту річницю сімейного життя, його дружина Емі зникає. І якщо на перший погляд може здатися, що це викрадення, то незабаром стає зрозуміло, що мова йде про вбивство. Головний і єдиний підозрюваний при цьому – Нік.
Що виглядає цікаво: що Нік в одну мить стає в очах суспільства ізгоєм, зрадником, вбивцею. І в цій реальності не так уже й важливо, хто він є насправді. Мас-медіа відмінно маніпулюють свідомістю публіки. Причому чим брехливіша інформація, тим більше в неї вірять оточуючі.
На цьому варто закінчити розмову про сюжет, щоб не зіпсувати враження тим, хто ще не бачив останньої роботи Девіда Фінчера.
“Загублена” – крім психологічного трилера ще й постає, як сатира на сучасне суспільство, інститут шлюбу. Тут немає якихось екстримально довгих планів, складних ракурсів і візуальних експериментів. Немає зображування істерик, експресивних конфліктів, але є чимала кількість специфічного гумору. І якраз найстрашніші моменти фільму – не прояв агресії, а посмішки(за якими криються всі думки і сутність головних героїв).
В акторському плані: Бен Аффлек досить добре вписався в роль і своєю не надто експресивною манерою гри створив потрібний образ Ніка. Розамунд Пайк – яка, вічно перебувала на другорядний ролях в інших фільмах, несподівано стала головною окрасою “Загубленої”. Цікаві навіть другорядні персонажі: відкритого гея Ніла Патріка Харріса режисер перетворює на багатія-мачо, детектива Ронду Боні (Кім Діккенс) трансформує в жіночий варіант агента Дейла Купера з “Твін Пікс”.
Проте, основна сила фільмів Фінчера – власне режисура. Чудово вибудована оповідь, психологізм, деталізація.
Підсумовуючи, можна сказати,що в центрі розповіді не тільки чоловік і жінка, а у першу чергу – дві людини, два всесвіти, дві замкнуті системи, абсолютно не пристосовані до того, щоб створити щось нове, жертвуючи чимось у собі. Їх хвилюють тільки зміни у власному настрої, образи, і що найбільше – правота. В моєму розумінні, як Нік..так і Емі – люди, які ладні поставити самим собі пам’ятник.
І нехай глядачі розділяться на тих, хто за неї, і тих, хто за нього, але в результаті все одно ніхто не буде правий.
