Здобувши визнання критиків і прихильність гравців нудною сюжетно, але приголомшливою ігроладно Destiny, мольфари із Bangie не могли не продовжити розвиток успішного франчайзу. Вихід Destiny 2 був неминучим.

Із перших хвилин гри і аж до закінчення сюжетної кампанії зрозуміло, що Destiny 2 — це не зовсім сиквел, а більше друга спроба почати, як слід. Кінематографічний сюжет, грамотне дозування контенту, низький поріг входження, шанобливе ставлення до часу гравців, короткі і насичені самітні, кооперативні і змагальні сесії. Усе, як за підручником. Словом, годі дивитися це видиво, хапайте Destiny 2 і піднімайте світло вашого вартового, доки всі інші не розвинулися по самі вінця.

Для тих, же, кому цікаво, що воно за Доленька така, поясню. Колись давно до Землі притулилася велетенська куля, так званий Мандрівник (Traveler), який, немов Прометей, приніс людству нечувані знання і почалася Золота доба колонізації космосу. Сонячну систему заселили нащадки мавп і прилетіли іногалактичні упирі. Усе розвалилося, навернулося, пересралося, але Мандрівник не дав людству й іншим мирним розумним расам згинути назавжди. Він відродив загиблих, наділив їх світлом і відправив на нескінченну війну зі загарбниками. Це детальний переказ сюжету першої частини.

А Destiny 2 починається з того, що десь посередині нескінченної війни, після перемоги над купою бугаїв з рогами й енергетичними пукавками, прилетів Ґоул, такий собі Дарт Вейдер, змішаний з Меґатроном, який і собі захотів побути богообраним, а тому дав тягла зграї розбишакуватих вартових, заграбастав Мандрівника і почав штрикати пророка його Промовця (Speaker), аби той пояснив, як здобути прихильність технобога. Тим часом розкидані по Сонячній системі рештки вартових перегруповуються аби піти у контрнаступ. Оце й усе. Нічого нового, ніяких несподіванок, але…

Але сюжет із незрозумілого набору необов’язкових до вивчення текстівок, як це було у першій частині, перетворився на майже коловдьютну атракцію з вибухами, видовищними порятунками в останню мить, драматичними самопожертвами й самоіронічними дотепами. А найважливіше, що сюжет цей абсолютно самітний. Настільки, що головний персонаж, за якого граємо, — це єдиний вартовий, наділений світлом (благословенний технобожеством).

Це трохи спантеличує, адже пройшовши якусь місію, де нам трусили про нашу богообраність, крутизну і неповторність, бачимо цілий натовп таких самих „особливих“ та оригінальних вартових. Немов виходиш у подвір’я після показу в кінотеатрі крутого епізоду Зоряних війн, а там усі як не Дарт Моли, так Обі Вани Кенобі і ти такий самий, і вам весело.

Крім того за межами основної сюжетки є ще багато побічних активностей, які чудово супроводжуються закадровими діалогами, протягом яких розкриваються ключові персонажі планети, яку ви зачищуєте. Завдання ці стерпні навіть для самітного проходження, але у Destiny 2 геть неправильно грати на самоті, адже постійно хочеться кричати комусь у вухо, як круто ти розкидав цілу зграю кабалів зі щитами чи одним суперударом спопелив ватагу вексів, або ж лупнув із ракетниці у загін занепалих. Словом, навіть я, клінічний інтроверт, знаходжу собі друзів і поплічників, щоби ділитися з ними радістю перемог у Destiny 2. І вам раджу.

Про те, що Destiny — це еталонний консольний шутер, сказано чимало. Друга частина підхопила естафету і стріляти тут не лише зручно, а й приємно. Розправлятися з ворогами тим невеличким набором можливостей часом стає настільки захопливо, що забиваєш на квест, по якому шурував щойно 10 хвилин і просто зупиняєшся на якомусь горбику, аби перестріляти безіменних мобів. Така собі суміш Borderlands, Diablo і The Division. Від першої тут калейдоскоп вибухів і генератор стволів, від другої — навала тупих ворогів, а від третьої — елементарна тактика для командної гри.

Важливо й те, що Destiny 2 значно шанобливіша до вашого часу. Ігрова сесія, за яку можна отримати задоволення від гри, скоротилася до 5-10 хвилин (це майже, як у мобільних іграх). За такий час ви спокійно можете хапнути порцію задоволення, зазирнувши у мультиплеєр і здобувши своїй команді перемогу. За це гра обдарує вас жирною порцією досвіду і потужнішим лутом. На завдання доведеться витратити 15 хвилин, а на сюжетні місії — 20-30. Довготривалими залишилися тільки рейди, але як без цього у ММО?

Дрочильна складова Destiny 2 значно послабла у порівнянні з попередницею чи з іншими представниками жанру. Можливо, з виходом доповнень, баланс буде переглянуто, але зараз рівень росте швидко, крутий лут випадає щоп’ять хвилин і задоволення від гри ніколи не послаблюється.

Різноманіття ситуацій, які дарує гра, кілька разів навіть здивувало. У першій частині вистачало просто бігати і стріляти. Це було весело, не обтяжливо і видовищно. Але в другій частині маємо землетрусні заїзди на… зараз-зараз… ТАНКАХ!!! Нічого особливого, але коли звик до ручного розбирання легіонів прибульців, а тобі дають самохідну гармату, здатну пробивати будь-яку броню, це викликає добре збентеження. А ще маємо польоти крізь просторові портали, платформування над проваллями, кількарівневі боси, приховані підземелля і десятки годин озвучених коментарів нашого вірного супутника Привида.

І все це у нових, детально пропрацьованих, мальовничих декораціях, що дають зрозуміти постапокаліптичність світу, але не викликають пригнічення. Усе дуже барвисто і життєрадісно. Дальність промалювання і грандіозні уламки космічних технологій на обрії вражають, вогонь і вода поводяться реалістично. Словом — краса.

Destiny 2 без сумніву залишила за собою право називатися найкращим консольним шутером. Принаймні до виходу ПК-версії гри. А з огляду на рекорди продажів і продуманий розклад оновлень наповнення, гратися у другу Доленьку будемо щонайменше до весни або до виходу Destiny 3.

Побачимося у запеклому герці, вартові! Пильнуйте ваше світло! Славте Мандрівника!

Оцінка: 9