Огляд фільму «На драйві»

«На драйві» – нова стрічка Едгара Райта, у якій зіграли Енсел Елґорт («Керрі», «Винні зірки»), Лілі Джеймс («Попелюшка», «Війна і мир»), Кевін Спейсі («Звичайні підозрювані», «Картковий будинок»), Джеймі Фокс («Рей», «Джанґо вільний»), Джон Гемм («Божевільні», «Місто») та Ейса Гонсалес («Від заходу до світанку»). Фільм, який був уперше продемонстрований ще у квітні на фестивалі South by Southwest, а потім у червні вийшов у прокат у США, нарешті дістався і до наших кінотеатрів. Це було довге очікування ще й тому, що новинок від постановника не було з 2013 року, але тепер воно закінчилося. Ми подивилися «На драйві» у день прем’єри і тепер готові поділитися враженнями. Який жанр стрічки, чим вона унікальна та чи вистачає драйву, аби вразити повною мірою – у цьому огляді ми відповімо на ці та, можливо, інші, не менш суттєві запитання. Тож уперед і без зволікань.

Едгар Райт – один із найталановитіших та найоригінальніших сучасних режисерів. За плечима в нього пародійні стрічки «Зомбі на ім’я Шон», «Круті фараони» й «Кінець світу» (які разом становлять трилогію «Кров і морозиво»), а також кінокомікс «Скотт Пілігрим проти всіх». Він майстер розповідати цікаві й незвичайні історії, насичувати оповідь шикарним гумором і численними алюзіями, зображувати колоритних і симпатичних персонажів, збагачувати свої жанрові коктейлі бурхливим екшеном і фірмовим хіп-хоп монтажем. Кожна окрема робота Райта та його творчість загалом – неймовірно захопливий і вартісний об’єкт пильної уваги та неодмінного аналізу. З огляду на вищезазначене, не подивує той факт, що очікування від нового проекту фільммейкера, очевидно, були якнайбільші.

«На драйві» розповідає про водія на ім’я Бейбі (Елґорт), що обожнює автомобілі та музику, яку слухає постійно, аби заглушити шум у вухах. Він працює на гангстера Дока (Спейсі), який регулярно збирає команди для збройних пограбувань. І хоча інші учасники банди змінюються, Бейбі завжди залишається водієм, бо у цьому ділі йому немає рівних, а також тому, що він зобов’язаний відробити деякий борг. Та ось залишається остання справа, після чого Бейбі, який закохується в офіціантку Дебору (Джеймс), має бути вільним і полишити світ криміналу. Як можна передбачити, не все буде так просто й передбачувано.

Передусім варто наголосити на тому, що нова робота Райта абсолютно не є комедією. Так, декілька жартів протягом усього хронометражу таки можна розчути, але на них не варто розраховувати як на ключовий елемент. Режисер здобув собі ім’я на дуже смішних і позитивних (навіть у найскрутніших моментах) стрічках, але «На драйві» кардинально від них відрізняється. Це смілива спроба зіграти на іншій території – повноцінного кримінального трилера, який переважно зберігає суцільну серйозну налаштованість, і той самий райтівський позитив (точніше його елементи) досягається хіба що завдяки музиці (про неї далі) й характерам кількох ключових персонажів.

Серед творів, які найбільше вплинули на створення цього фільму, постановник називає «Скажені пси» Квентіна Тарантіно, «На гребені хвилі» Кетрін Біґелоу й «Сутичку» Майкла Манна. І з ними справді можна проводити паралель. Так само, як і з «Драйвом» Ніколаса Віндінґа Рефна. Картина Райта не настільки меланхолійно-медитативна й не настільки вкрай брутальна, але доволі схожа за тематикою, типом конфлікту, образами тощо. А от очікувати щось легковажне на кшталт «Перевізника» чи «Таксі» точно не варто. «На драйві» – правдоподібніше, душевніше і… драматичніше кіно. Так, щиросерда драма (місцями відверто понура) – неодмінний жанровий складник, який з розвитком дії проявляється дедалі більше. Те ж саме можна сказати і про елементи тендітної мелодрами.

У мережі є досить відома цитата Джорджа Лукаса про те, що звук і музика становлять 50% видовища фільму. Що ж, у цьому разі я би наважився підвищити її значущість десь так до 80% щонайменше. Найунікальніший компонент «На драйві» (і одне з головних достоїнств) – саундтрек. І не лише як такий, хоча він переповнений справді чудовими ретро-піснями (здебільшого рок і соул 60-х і 70-х), які хочеться переслухувати. Важливим є використання музики як ключового й узагалі значною мірою базового компонента побудови твору. Крім того, що саундтрек ідеально створює відповідний настрій кожної сцени та безпосередньо існує в реальності фільму (ми завжди чуємо саме те, що слухає в навушниках Бейбі), він іще й лежить в основі режисерського методу. Адже Райт не накладав музику на готовий фільм, а писав, знімав і монтував практично всі сцени під саму музику. Саме так, а не навпаки! Результатом цього є те, що вся стрічка відчувається як справжній мюзикл. Пісні звучать майже безперервно і власне диктують хід дій. Кіно просто живе музикою, як і головний герой. І це має цілковито неповторний і дуже сильний ефект.

Не можна не зауважити, що такий підхід має певний зворотний бік. По-перше, може бути необхідним певний час на початку, аби добре налаштуватися на дещо рвучкий і мінливий ритм, який повністю зумовлюється зміною окремих треків і відповідно сцен. По-друге, важко передбачити, наскільки вибір (прекрасний, хоча специфічний) музики (відверто кажучи, не найактуальнішої) резонуватиме з уподобаннями.

Екшен. Його тут удосталь, і він просто на висоті. Райт надихався гонками, зокрема, з «Пограбування по-італійськи», «Французького зв’язкового», «Братів Блюз» і «Доказу смерті». І цілком можливо, що ті разючі сцени погонь, які від представив у цьому фільмі, посядуть місце у топі найвизначніших поряд із вищевказаними. Екшен-сцени сповнені неймовірного драйву і водночас мають реалістичний вигляд. На цю якісну характеристику (поєднання драйву та реалізму) вплинули і підхід до знімання сцен практично без жодних спецефектів, і непересічне відчуття ритму (звуковий монтаж, зокрема, у перестрілках – один із найдосконаліших, що я коли-небудь чув), і загальна тональність картини.

Хоча зазначимо: «На драйві» – все ж таки не є бойовиком у режимі нон-стоп. Особливо це стосується другого акту, де стрічка помітно сповільнюється, більше зосереджуючись на розкритті персонажів, а не зовнішній динаміці. Щоби потім знову надати газу й неабиякої напруженості у третьому!

Персонажі – ще один великий плюс кінотвору. Вони мають індивідуальність, власні прагнення й по-різному пов’язані одне з одним. Це виявляється, наприклад, у різношерстості банди, з якою змушений працювати Бейбі. Її учасники досить відмінні й не дуже передбачувані, але їм усім доводиться якось знаходити спільну мову, аби діяти злагоджено і продуктивно (що не завжди вдається). І спостерігати динаміку їхніх взаємин дуже цікаво. Можливо, не всім припаде до душі дещо ванільна стрижнева лінія Бейбі та Дебори, але на мене вона справила позитивне враження. Та й у будь-якому разі там є ще не менш достойна контрастна лінія Мужика (Гемм) і Лялечки (Гонсалес).

Сюжет насправді простенький та невигадливий. Окрім десь пари сценарних ходів, він не може похвалитися оригінальністю. До того ж іноді персонажі вдаються до сумнівних рішень. Але головне те, як майстерно та стильно режисер подає знайому (і вже навіть традиційну) історію. Фільм рухають уперед та надають йому вражальності яскраві герої, філігранний екшен, класне звучання, авторські прийоми й атмосфера загалом, а не сюжет як такий. А також актори! Ансамбль виявився доволі потужним, і не так просто виділити когось одного з-поміж інших. Елгорт, Гемм, Джеймі Фокс, Ейса Гонсалес – щонайменше ці четверо були дуже круті.

Отже, новий фільм Едгара Райта – це однозначно успіх (і я не лише про касовий). Ще одна достойна робота у скарбничку вдатного кінематографіста і ще одне гідне видовище для кіноманів. Інтенсивна кримінальна драма, енергійний екшен і ще й ліричне кіно – ось він, кипучий коктейль під назвою «На драйві». І приклад того, як на нехитрому фундаменті побудувати міцну конструкцію. Попри коливання темпу й невибагливість сюжету, картина заслуговує називатися відмінною. Її настрій, високооктановий драйв і музикальність заряджають і залишають по собі тільки приємні враження.