Огляд фільму «Той, хто біжить по лезу 2049»

Відбулася прем’єра одного з найбільш очікуваних кінотворів року. Це прямий сиквел класики наукової фантастики – стрічки Рідлі Скотта у жанрі антиутопічного нуарного трилера, що вийшла 1982 року. Продовжує історію непересічний фільммейкер Дені Вільньов, який протягом попередніх років вражав своїми першокласними роботами, зокрема «Ворогом» і «Прибуттям». Ми поспішили побачити на власні очі, чи мали успіх старання Вільньова й команди, та чи можна поставити новинку на один рівень із визначним попередником. І якщо звести всі враження до лаконічної суті, ось головне, у чому ми переконалися: перед нами постало прямо-таки довершене видовище і новий взірець для наслідування.

«Той, хто біжить по лезу 2049», поза жодними сумнівами, є однією з тих картин-подій, які треба подивитися чи не кожному, хто цікавиться кіно, і до того ж на найбільшому екрані, який тільки можна знайти. Немає особливого сенсу багато описувати, наскільки це славний витвір. Його варто побачити самостійно. Так само й не можна вдаватися у подробиці (і відповідно не читати зайвих матеріалів, якщо ви ще не відвідали сеанс), бо про всі ті сюрпризи (а вони там є й вони неймовірні), якими наповнений фільм, знати наперед аж ніяк не бажано. Це стрічка, яка зачудовує з перших кадрів. Стрічка, до якої, певно, можна буде повертатися знову і знову. Стрічка, яку обговорюватимуть іще дуже довго.

Кіно вражає дуже сильним акторським ансамблем. Тут варто щонайменше відзначити неперевершені роботи Раяна Гослінга, Гаррісона Форда, Ани де Армас і Сільвії Гукс, хоча й це не буде повним переліком прекрасних ролей, які можна спостерігати у фільмі. Режисура Вільньова, як завше, на висоті. Феноменальна операторська робота Роджера Дікінса захоплює дух. Саундтрек Ганса Ціммера (якого представляти явно не потрібно) і Бенджаміна Воллквіша («Воно») абсолютно блискучий. Те саме стосується і сценарію Гемптона Фанчера (автора першої частини) і Майкла Гріна («Лоґан: Росомаха»). Як бачите, вихвалювати талановитих постатей, які доклали рук до створення цієї картини, можна чимало (а вони справді заслуговують на похвалу).

Варто зазначити, що стрічка не соромиться бути, де це потрібно, тихою, інтимною, споглядальною, медитативною й задумливою. А у належних моментах – дуже гучною, піднесеною, епічною, брутальною. Це переважно неспішний твір, який потребує багато часу, аби розкрити всі багатства, яких він сповнений (і ми маємо на увазі як продуманих персонажів та їхню закручену, бентежну історію, так і колоритний світ, науково-фантастичні ідеї та філософські міркування, а також технічну досконалість). І нам здається, все це варте уваги.

Нова робота Вільньова – магнетичний шедевр, один із головних фільмів 2017-го та, ймовірно, один із найбільш разючих сиквелів усіх часів. Це дві з половиною години тотального занурення. І «справдешній експіріенс» – та особлива характеристика, яку більш ніж доречно використати у такому разі. «Той, хто біжить по лезу 2049» демонструє всією своєю потужністю, на що здатне мистецтво кінематографа і на якому дивовижному рівні воно нині перебуває.