Режисер, сценарист, а до того й журналіст Пітер Ландесман продовжує у своїй наближеній до документалістики художній творчості розслідувати реальні й обов’язково резонансі події американської історії, прагнучи заглибитися в деталі і сфокусуватися на реальних постатях, які змушені шукати рішення й активно діяти у складних ситуаціях. У «Паркленді» він з’ясовував обставини, пов’язані з убивством Джона Кеннеді. В «Оборонці» вів мову про невропатолога, що протистоїть Національній футбольній лізі. А у «Вотерґейті» (оригінальна назва – «Mark Felt: The Man Who Brought Down the White House») висвітлює один із найгучніших політичних скандалів, розповідаючи про нього з погляду ключової персони.
Якщо казати трохи докладніше, в основі драми – Вотерґейтський інцидент у першій половині 70-х років, що завершився відставкою президента Річарда Ніксона. На хід розслідування безпосередньо вплинув тодішній заступник очільника ФБР Марк Фелт, який став інформатором ЗМІ та ввійшов в історію під прізвиськом «Глибока глотка». Сценарій Ландесмана ґрунтується на автобіографії самого Фелта, опублікованій 2006 року. Загалом звучить так, наче це непоганий фундамент для історії, де можуть бути цікаві історичні портрети, пекучість, інтрига і дух часу? На жаль, вищевказані компоненти у стрічці не простежуються. Нам здається, що вона взагалі являє собою дещо відверто слабке й зовсім не варте великої уваги.
Варто визнати, стрічка доволі методично й цілеспрямовано розкриває центрального героя подій. Ситуація, у якій він опиняється, його характер і мотивація – все це цілком зрозуміло й окреслено файно. Але на тому абиякі досягнення картини закінчуються. Звісно, можна запитати, а як же Ліам Нісон у головній ролі. Ну, він… видає типового Ліама Нісона. Нова роль цього талановитого актора не є поганою, але нічим не прикметна й закута рамцями кволого фільму.
Одразу впадає в око, наскільки «Вотерґейт» скупо знято. Відеоряд наче належить пересічному епізоду архаїчної процедурної теледрами. Йому критично бракує кольорів, охоплення простору, різноманіття монтажу, активної камери. Майже вся стрічка – це голови, що в абстрактних кабінетах прісно проговорюють вимучені рядки невиразних діалогів. Картинка (та й уся картина загалом) позбавлена влучних деталей і колориту. Інакше кажучи, дивитися тут точно нема на що.
Чи допоміг би змістовий аспект? Ми би не виключали цієї можливості, якби й тут реалізація не підвела. Що ж притаманне фільму? Недолуга схематичність сюжету, пусті персонажі, невиправдані сценарні акценти, добре відчутний дефіцит непідробності та жвавості. А також і тотальне марнування таких не останніх акторів, як Даян Лейн, Брюс Грінвуд, Едді Марсан і Майкл Голл, яким тут просто нічого робити (хоча зізнаємося, короткочасна поява завше прекрасної Майки Монро хоча б мінімально розбавляє все це досадне кінонепорозуміння).
Стрічка триває фактично лише півтори години (конкретний хронометраж – 103 хв), але таке враження, ніби тягнеться вона набагато довше. Її постійно хочеться поставити на перемотку, аби хоча б у такий спосіб дістатися абичого сильного. Та насправді тут не зарадила би перемотка, адже так чи інакше дочекатися чогось сильного не вдасться, навіть сумлінно витримавши весь сеанс. Вони спромоглися навіть кульмінацію згаяти!
«Вотерґейт: Падіння Білого дому» – суха, монотонна, безбарвна (в обох значеннях) і відверто прохідна драма. Чи це найгірше кіно 2017-го на сьогодні? Мабуть, ні. Але велика ймовірність, що найнудніше. Роботу Ландесмана, либонь, не назвати жахливою (тут принаймні немає всілякої нісенітниці, якої сповнені, наприклад, цьогорічні «Могутні рейнджери» та «Зошит смерті»). Але це просто ніяка стрічка.
Якщо вам цікава тема, продуктивніший підхід – ознайомитися із класикою «Вся президентська рать» (1976) або сучаснішою драмою «Фрост проти Ніксона» (2008). Ну, а якщо ви хочете оцінити старання Ліама Нісона протягом цього десятиліття, вашим варіантом може бути звернення до пригодницького трилера «Сірий» (2012) чи співпраці актора з постановником Жауме Кольєт-Серрою, результатом якої стали бойовики «Невідомий» (2011), «Повітряний маршал» (2014) і «Нічний утікач» (2015).