Збираючись іти на стрічку «Розкрадачка гробниць: Лара Крофт» («Tomb Raider») – нову кіноверсію чи не найуспішнішої героїні відеоігор і точно найвизначнішої археологині (та невтомної шукачки пригод, скарбів і проблем), я мав надію. Але не на фільм як такий, а на обрану на титульну роль Алісію Вікандер (серед показових робіт якої я би назвав «Королівський роман», «Анну Кареніну» та, безперечно, «Ex Machina»). На основі класних кадрів і постерів та не таких великонадійних роликів у мене формувалася певність у центральному кастингу, але щодо стрічки загалом скепсис тільки зростав. І от чи то спрацювала надзвичайно занижена планка очікувань, чи то так уміє зачаровувати Вікандер, але у кінцевому підсумку свіжа спроба адаптувати знамениту серію для великих екранів здалася мені зовсім не такою кепською, як я побоювався. Хоча й не предоброю.
«Лара Крофт» – чистий бенефіс Алісії Вікандер. А це гарний привід ілюструвати сей матеріал лишень нею
А тепер докладніше. Як я і здогадувався, головна причина дивитися «Розкрадачку гробниць» (а також найбільше виправдання для її існування, якими б абераціями воно не затьмарювалося) – це Алісія Вікандер. Вона прекрасно втілює образ, демонструє неабиякі фізичні кондиції та витягає на собі картину навіть там, де інші творці не виконують свою роботу на «відмінно». Саме передусім завдяки її зусиллям Лара оживає як цілком тривимірний персонаж.
Іншим персонажам, яких однаково зовсім мало, не так пощастило. Вони не є примітними і нормально прописаними. Їм або просто нема чого робити, як Лу Рену (Деніел Ву із серіалу «У пустелі смерті» в ролі капітана судна й новоспеченого спільника Лари) чи схематичному формальному антагоністу Матіасу Фогелю (характерний тарантінівський Волтон Гоггінс, здібностям якого могли знайти краще застосування), або вони не більш як слугують для повнішого розкриття Лари, як Річард Крофт (Домінік Вест удруге після «Спогадів про майбутнє» приміряє на себе роль батька Вікандер).
Варто наголосити, що стрічка відзначається відчутною нерівністю, не захоплюючи безперестанку та маючи підйоми і спади. Найбільше вона зоріє, коли ми повністю зосереджуємося на головній героїні, а починає буксувати, коли треба форсувати вутлу подобизну сюжету.
І хоча у другому акті є пара дужих, виняткових епізодів (режим виживання та перше вбивство), він помітно слабший за перший і третій, які є найцікавішими відтинками. Я би виділив увесь епізод у гробниці як найвищу точку фільму. Тут простежується найбільше відчуття духу гри, старосвітських пригод і незримої загадки. Справжнє дитяче задоволення!
Хоча зауважу: як міркувати тверезо, то навіть у таких удатних сценах, що ними наповнений третій акт, автори не виводять кіно далеко за межі стриманої помірності. Сценарій доволі сирий, а максимум, на який спроможний режисер – забезпечити порівняно комфортабельний перегляд, але нічого більше.
Висновок
Її легенда тільки почалася…
Рівень, на якому перебуває «Лара Крофт» – десь між «задовільно» та «добре». Фільм недостатньо ладний, аби всім його радити, і не аж такий неладний, аби відраджувати від перегляду. Це простісінький, невибагливий, дещо не доведений до пуття пригодницький бойовичок категорії B. Зате рівночасно дуже привабний оріджин із першокласною протагоністкою та окремими порядними сценами. Нове знайомство з тривимірною героїнею на тлі двовимірної історії я назву успішним лише частково, та далі може бути куди краще. А я сподіваюся, це «далі» безпремінно здійсниться.