«Людина-мураха та Оса»: без лиходіїв, але зі смаком (огляд)

Удвадцяте глядачі мають змогу зануритися у Кіновсесвіт Marvel – на широких екранах з’явилася стрічка «Людина-мураха та Оса». Саме число «двадцять» є для цього фільму визначальним. Після стількох розділів франшизи важко вигадати нові ходи, а з іншого боку, як окремий фільм поза системою MCU «Людина-мураха та Оса» навряд чи зацікавив би глядачів так сильно…

Кевін Файгі, людина-легенда, що змогла перетворити кінокомікси у надприбутковий бізнес і надцікаву франшизу, заявляв, що це перший фільм Marvel, де б не було суперзлодія із поривом знищити людство, здобути собі славу і світове панування тощо. Ми вже бачили, як герої б’ються поодинці з такими лиходіями. Потім вони збираються і гамселять одного харизматичного бога обману чи армію залізяк… Ми бачили, як набагато небезпечніші загрози були подолані зусиллями одного Доктора Стренджа і як ці ж герої билися між собою. Тепер ми дивимося на те, як непроста сімейна історія прямує до своєї розв’язки одночасно із протистоянням зі звичайними контрабандистами та дівчиною, що просто хоче жити.

Узагалі дуже багато уваги сценаристи звернули саме на стосунки між персонажами: батьками і дітьми, подружжям (із часовою прірвою у 30 років), принциповими науковцями, друзями, знову батьками і дітьми. Також у стрічці є одна із найкращих любовних ліній, яку можна протиставити безперспективній журбі Стіва Роджерса за жінками сімейства Картер, епізодичній закоханості Романової і Беннера (від якої не лишилося і сліду у «Війні нескінченності») чи незрозумілим стосунками Старка і Пеппер Поттс (яка то зникає, то з’являється). Герої намагаються розібратися у своїх почуттях, туплять, пропускають шанси, втрачають впевненість у взаємності… Усе так, як воно є у людських, а не супергеройських стосунках.

Що ж стосується Генка Піма, то це все ще той надто самовпевнений, принциповий дідуган, що ніяк не може розібратися із тягарем своїх минулих вчинків. Однак нині він жодного разу не свариться з донькою і взагалі здається трохи більше миролюбним. Він – така собі протилежність Говарду Старку, полярний персонаж із тієї ж системи координат. До цього нам навіть показали його взаємини із цим Старком. Тепер привид минулого з’являється у образі Білла Фостера. Вам так і не пояснять, що ж стало причиною суперечки між цими науковцями, адже протягом фільму глядачу весь час доводять, що обоє з героїв борються за добро. Найімовірніше, це був лише конфлікт поглядів на те, як це добро чинити. Але це лишається відкритим питанням, і кожен, хто перегляне стрічку, сам сформує відповідь на питання «Хто винен?»

Пім досягнув примирення із донькою через спільну мету – порятунок матері. А от Скотт Ленґ – образ взірцевого татка від початку (ще з першого фільму) і до кінця (кінцевий епізод). Під словом «взірцевий» не варто розуміти «правильний». Він просто щосили намагається бути гідним батьком і дати доньці правильні моральні орієнтири. Одночасно з цим Скотт намагається нарешті виправдатися перед законом і стати законослухняним громадянином – навіть відкриває власну невеличку контору. Також він усвідомлює, що його любовний інтерес до Гоуп не зник, і намагається повернути стосунки у нормальне русло. Це, а також спроби применшити свою провину перед Пімом і зрештою його доброта і чесність, змушує Скотта допомагати їм навіть під загрозою 20-річного арешту. Бачимо надзвичайний прогрес цього персонажа з часів першої стрічки. Проте він досі жахливо лажає під час важливих моментів і не завжди розуміє, що робити.

Не менш важливі й жіночі персонажі стрічки. Гоуп, яка самовіддано намагається хапатися за будь-яку можливість врятувати матір, пробачає батькові його твердолобість і Скотту його своєрідну інфантильність. Маючи тепер у своєму арсеналі костюм Оси, вони докладає всіх своїх зусиль задля досягнення поставленої мети. Певним мірою у цьому сенсі дуже спорідненою з нею є Примара. Вона – антагоніст, але не лиходій, бо лише хоче позбутися власного болю і жити нормальним життям. За будь-яку ціну. Однак ні. Адже вона відмовляється від негуманних методів впливу на Скотта Ленґа. І це – перша ознака того, що зараховувати її до злодіїв не варто.

Оса-мати (як би це не звучало), вона ж Джанет Ван Дайн – персонаж, що мав надзвичайно мало екранного часу, однак довкола якого крутиться увесь сюжет. Вона – борець і ключ до вирішення і сімейних проблем, і проблем Примари. А втім Джанет лише тимчасово вирішує ці проблеми, на що нам недвозначно натякає сцена після титрів. Однак варто б зауважити, що хоча Мішель Пфайффер і прекрасна пані, але такий яскравий макіяж не протримався би на ній протягом 30 років. Візажисти, ну нащо?

Усіх цих персонажів створили значною мірою актори своїми умінням і харизмою. Можна довго роздавати лаври усім акторам, які зіграли свої ролі на тверді 100%. Пол Радд, який підкріплював жарти неперевершеною мімікою. Еванджелін Ліллі, що тепер грала справжню супергероїню. Майкл Дуглас – неперевершений науковець і майстер монологів. Ханна Джон-Кеймен – Примара, яку весь час рве на шматки (хоча вона про це більше говорить, ніж показує). І як же без Майкла Пеньї. Його образ паразитував на вже перевірених жартиках прямісінько з першої частини, але саме харизма актора змушує глядачів знову і знову вибухати реготом.

Сюжет доволі простий, але змушує співпереживати, отже – виграшний. Проте ця стрічка зі всіх фільмів MCU найбільше пов’язана із фільмами франшизи. Зрозуміти багато речей, не переглянувши до цього хоча б першу частину, «Протистояння» і все ж «Війну нескінченності» – неможливо. Фільм переповнений марвелівськими кліше, бо люди досі на них купуються, а продюсери це бачать. Жарти, мотивації героїв – усе у стилі кіновсесвіту. Однак самі сценаристи іронізують щодо цього – як наприклад, в епізоді з маскуванням. А камео Стена Лі – влучне і смішне, набагато краще, ніж у тих же «Війні нескінченності» чи «Людині-павуку».

Загалом кіновсесвіт не втратив би багато через відсутність цього фільму, хоча ми все ще не знаємо, яку роль відіграє Людина-мураха у прийдешніх «Месниках 4». Проте якщо задуматися, то всі сольники, що з’явилися після першого збірного фільму, вже не могли виглядати повністю органічно, тому цей фільм має право на існування як окрема історія, до того ж доволі непогано вписана у загальну хронологію.

Графічна фішка стрічки – повсякчасне збільшення-зменшення різних предметів – використана ідеально. Це цікаво обіграно й не встигає обриднути. Знову ж таки – вже не варто розхвалювати прекрасні спецефекти, бо для сучасного кінематографа – це непорушний стандарт.

Сцени після титрів

Перша сцена після титрів прив’язує події фільму до подій «Війни нескінченності». Можливо, саме цей епізод є ключовим у подальшому розвитку загального сюжету і обґрунтовує доцільність цієї стрічки. Загалом то є один із найбільш непередбачуваних і важливих епізодів у цій фазі. Обов’язково лишайтесь у залі!

Друга сцена після титрів – неймовірний, дещо злий тролінг фанатів Marvel, бо жодного смислового навантаження вона взагалі не несе. Ця сцена навіть гірша за сцену із «Людини-павука», де Кеп сказав, що ви дарма чекаєте закінчення титрів. Можете йти із залу – нічого не втратите.

Висновок

Отже, загалом маємо цікавий фільм зі спробами ввести нову проблематику до франшизи, що іноді провисає сюжетно, але зберігає марвелівський дух. Жарти – влучні й гарно вписані в контекст, сюжет – здебільшого тривіальний, але доволі якісний. Найбільша перевага стрічки – актори та їхні персонажі. Вони – не статичні й сильно еволюціонували як із часів нашої останньої зустрічі з ними, так і протягом фільму. Тому рекомендую сходити до кінотеатру, насолодитися переглядом без надзвичайного звертання уваги на різні кінематографічні камені спотикання і сформувати власну думку про стрічку. Від мене 7/10 стрічці про те, що для справжніх героїв розмір не має значення (якщо це, звісно, не розмір бюджету, який студія готова вкласти у твій проект).