Новий Закон України та ідеї вирішення проблеми кібер-атак у державі

Андрій Пелещишин: – До професійних кібер-військ яких маємо рекрутувати фахівців з гідною оплатою праці

Днями Президент Петро Порошенко підписав Закон України “Про основні засади забезпечення кібербезпеки України”, прийнятий Верховною Радою України 5 жовтня 2017 року. Він має створити засади національної системи кібер-безпеки як сукупності політичних, соціальних, економічних та інформаційних відносин разом із організаційно-адміністративними та техніко-технологічними заходами державного і приватного секторів та громадянського суспільства.

Звісно,  закон на часі –  з огляду на низку дошкульних  кібер-атак, яких зазнала Україна насамперед з території Росії цього року, й які, на думку вітчизняних фахівців, є складовою частиною гібридної війни, котра нав’язана нашій державі підступним ворогом, що володіє для таких віртуальних, але вкрай небезпечних нападів потужними ресурсами. Але одні лише нормативні акти самі по собі не покращать ситуацію, аби внебезпечити нашу економіку та державні структури від цих загроз і мінімізувати ймовірні й великі збитки. Тому потрібна комплексна система заходів і підготовка відповідних фахівців, передусім в українських технічних ВНЗ. Принаймні, такої думки дотримується Андрій Пелещишин, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри соціальних комунікацій та інформаційної діяльності Інституту гуманітарних та соціальних наук Львівської політехніки.

Андрій Пелещишин

– Загалом останні атаки, – каже пан Андрій, – як це не дивно, мають піти нам на користь. Адже це є серйозний привід, аби оговтатись  від нашого подекуди феноменального недбальства в цій сфері й почати виробляти дієву стратегію в галузі кібер-безпеки. Зрештою будь-який винищувальний мережевий вірус, це набій, який стріляє лише один раз. І треба бути вже особливим недбальцем, аби дозволити йому влучити повторно. До того ж  віруси на кшталт славнозвісного Petya.А маємо розглядати лише як своєрідні випробувальні заготовки, котрі подібно розвідникам-диверсантам наразі тільки намацують вразливі ланки в наших комунікативних системах. Набагато ж складніше буде, якщо ми зазнаємо масованої атаки по багатьом позиціям. Протистояти подібним загрозам і завдавати удари у відповідь, звісно, ми зможемо, але тільки тоді, коли діятимемо не на аматорському рівні шляхом створення усіляких «кіберсотень». Тому цілком підтримую ідею створення професійних кібер-військ, до яких маємо рекрутувати фахівців з гідною оплатою праці. Адже,  якщо будемо заощаджувати на то кошти, потенційні збитки будуть в десятки, а то й в сотні разів більшими.

Якщо би ми жили в умовах мирного часу, вважає Андрій Миколайович, то,  зважаючи на розвиток вітчизняної ІТ-сфери, доступність до сучасного ПЗ, означені загрози можна би було ефективно нівелювати. Й тут Україна на тлі інших європейських країн виглядає  досить гідно. Але, коли йдеться про серйозний кібер-конфлікт  з потужним супротивником, ось тут ми до нього далебі ще не готові. Щоправда, останні  віруси,  на щастя, виявились не катастрофічними для України як для держави. А відчутних збитків вони завдали на локальному рівні тим установам і приватним структурам, які намагались економити на програмному забезпеченні та на посадах системних адміністраторів. Одним єдиним завданням котрих мав би бути лише надійний захист внутрішніх мереж. На жаль, українських сисадмінів у багатьох випадках використовують і нині як низько оплачуваних попихачів. Коли виникають хоч найменші проблеми з елементарними неладами в роботі з комп’ютерною технікою в інших структурних підрозділах  подібних організацій.

Відтак, науковці Львівської політехніки у сфері ІТ нині пропонують  нашим держструктурам не лише констатувати факт наявних кібер-загроз для України у вигляді  паперових законодавчих актів, а від слів переходити до діла. Адже їхня пропозиція створити новий фах у цій галузі, який передбачав би підготовку відповідних спеціалістів на рівні держзамовлення, наразі ще не найшла відгуку в Міносвіти. Й не тому що в Києві не усвідомлюють назрілої необхідності у кібер-захисниках вищої кваліфікації. А через суто бюрократичні перешкоди. А такі знавці нині потрібні Україні не менш, ніж фахові й чесні детективи, прокурори та судді.