«Чорна Пантера»: хай живе король! (огляд)

Вісімнадцятий – солідне число, принаймні якщо воно стосується порядкового номеру фільму франшизи. Черговий розділ настільки довготривалої (та й до того ж дуже нерівної) серії може бути яким завгодно – заяложеним, лінивим, інерційним… Та яке ж приємне відчуття, коли він виявляється повною протилежністю. Саме такою повною протилежністю непевним імовірностям є супергероїка «Чорна Пантера» («Black Panther»), наполеглива і надзвичайно свіжа робота марвелівського кіновсесвіту.

Т’Чалла без маски…

…та у масці

Зрозуміло, що найбільша увага нині сконцентрована на наближенні кульмінаційних третіх «Месників» – вирішального й дуже відповідального (можливо, тут навіть підійде префікс «най-») фільму франшизи. І точно наймасштабнішого. Та поки ми готуємося бути враженими у травні, Marvel не справляє ані посиденьки, ані побрехеньки, і впевнено полонить новинкою. І це не якась-там розминка перед битвою, а зосереджений, цілком самостійний, доброякісний витвір. Фільм іще до свого виходу здійняв колосальний хайп і набув значення висловлення та іноді характеризується як не просто кіно, а як рух. Та навіть якщо говорити про «Чорну Пантеру» виключно як про мистецький твір (що ми тут і робимо), треба визнати: він є неймовірно лепським (хоча й не бездоганним від альфи до омеги).

Ваканда назавжди!

Стрічка, знята Раяном Куглером (який до цього своєю спортивною драмою «Крід» зробив так само успішний внесок в іншу довгочасну кіносерію), привідкриває двері у нові, ще не пізнані й абсолютно розкішні терени. Ізольована африканська країна Ваканда, у якій гармонійно поєднуються унікальні передові технології та вірність давнім місцевим традиціям – це цілий прекрасний світ у межах величезного марвелівського всесвіту та, безперечно, один із найбільш притягальних сетингів з усіх, що з’являлися за десять років існування франшизи. Я й уявити не міг, що «відвідати» Ваканду буде таким задоволенням. І хоча нам не дають змоги розглядати її куточки часто і подовгу (зрештою, ми ще сюди навідаємося у «Війні нескінченності»), ми встигаємо в усіх подробицях ознайомитися з багатою культурою цих теренів та різними племенами, що їх населяють, їхнім життєвим устроєм, цінностями, віруваннями та ритуалами, формою правління, а також розбіжними прагненнями представників цієї землі. Ваканда здається цілісною та пишною.

Тоні Старк, відійди. Знайомтеся, Шурі – знавець ґаджетів, із почуттям гумору й відчуттям моди та, можливо, найрозумніша людина на планеті

Здобуток фільму не лише у змалюванні нового для аудиторії світу, а й у великій кількості шикарних дійових осіб. Тут зібрався справді чималий і дуже славний ансамбль. Причім сценарій упорався і з увагою до персонажів, які дебютували на екрані раніше, і до всіх тих, які були перенесені зі сторінок коміксів упервину. Щодо першої категорії, то вона представлена не лише Т’Чаллою (статечна, сповнена поважності та королівської гідності головна роль Чедвіка Боузмана), а й торговцем зброєю Уліссом Кло (рідкісна нагода побачити справжнього, а не комп’ютерного Енді Серкіса, до того ж такого скаженого) та агентом Евереттом Россом (Мартін Фріман). А щодо другої категорії, то тут сцену захоплюють, зокрема, подруга Т’Чалли, шпигунка Накія (Люпіта Ніонго), сестра Т’Чалли та його власна Q Шурі (Летишія Райт) і, звісно, Кіллмонгер (ефектний Майкл Б. Джордан)… І це я ще не всіх зазначаю.

Кіллмонгер – це коли Marvel змогла

Кіллмонгер – то є окремий експонат. Бо це, мені здається, найкращий антагоніст в історії кіновсесвіту. Харизматичний, драматичний, зрозумілий, із чіткою мотивацією, з ясними цілями (як особистими, так і глобальними). Marvel таки зуміла повністю виправити один зі своїх найбільших ґанджів – проблему з лиходіями. Звісно, пару-трійку досить непоганих ми бачили, але таких першосортних – ні. Жодної двовимірності й тупості!

Як говоримо про втішну відсутність поширених (які підривають якість хоча й не всіх, але значної частину доробку) марвелівських компонентів і прийомчиків (чи хоча би певне внесення корективів), то можна продовжити такими прикладами. У «Чорній Пантері» немає жалюгідного, неслушного кривляння, або псевдокомізму. Гумористичні моменти трапляються, але вони мінімізовані й завжди влучні. Тут немає наскрізь фальшивого пафосу. Мабуть, десь він і мелькотів, але це не було надто помітним і точно не було зайвим чи непомірним. Немає і безглуздого, навіженого CGI-екшена. Ні-ні, екшена як такого вистачає, та він витриманий, відчутний і цілковито виправданий розвитком дії, а також не спирається чисто на накидання графіки (до CGI під час останнього бою можна було би прискіпатися, але на перший план виходить винятковий драматизм протистояння, тож режим економії не має негативного впливу на результат).

«Чорна Пантера» також позбулася проблеми зі скупим оригінальним саундтреком, що не є виразним і не запам’ятовується. І я навіть не згадую про Кендріка Ламара. Кого найперше треба відзначити, так це Людвіга Горанссона, який зробив гідне оркестрове наповнення з чудовим включенням африканських інструментів і мотивів. І, нарешті, краща ситуація з насиченістю картинки. Нестача ефективної кольорокорекції вже давно наприкряється марвелівським роботам, але тут проблеми немає завдяки елементам арт-дизайну. Усі костюми, грим, декорації – вся ця мальовничість має дуже респектабельний вигляд.

Крім того, творці порушують цілий спектр питань: національної ідентичності, оптимальної державної політики, відповідальності, спадку, єднання тощо.

Не забувайте про дві приємні сцени після титрів (навряд чи ви забудете, а втім). Жодна з них не побудована навколо жартів, що якнайкраще підкреслює спрямування твору.

Весь корейський епізод – просто блиск. Саме тут стрічка починає навсправжки демонструвати свою крутість

Варто прокоментувати і співвідношення формального та реального. Отже, формально це чергова супергероїка, але на практиці фільм є більшою мірою шпигунським бойовиком (принаймні у першій половині) та сімейною й політичною драмою з шекспірівськими нотками. Формально це сольник, що довершує (розпочатий у третьому «Кепі») оріджин, але де-факто фокус авторів набагато ширший, тож хоча Т’Чалла є центральною фігурою, стрічка встигає розповісти далеко не тільки про його власний шлях. Ну, і третій момент: формально це частина неодноразово згаданого всесвіту, та «Чорна Пантера» – досить самостійна історія, річ у собі (попри те, що тісно пов’язана з більшим контекстом). Це дає їй змогу достатньо розкритися, а також мати низький поріг входження для аудиторії (інакше кажучи, йти на стрічку можна без ознайомлення з жодним розділом франшизи, хоча все ж таки знання подій «Першого месника: Протистояння» бажане).

Щодо першої половини це не факт, але у другій «Чорна Пантера» тримає та не відпускає

Може постати запитання, чи так усе чудово у «Чорній Пантері»? Відповідь однозначна – ні. Не буду акцентувати на якихось незначних жанрових умовностях, що могли де-не-де трохи вилазити, але не перетворювалися на суттєві огріхи. Та я виділю два ключові, на мою думку, аспекти. Перший – це просідання у першій половині. Ми багато бачимо і дізнаємося, але не так багато цікавого відбувається. Реально класних сцен є, скажімо, парочка. А от тримати по-справжньому кіно починає десь на середині, коли на авансцену виходить Кіллмонгер, і починає оформлюватися основний конфлікт. Після цього стрічка вже не відпускає до самого кінця.

І другий – це місцями повільний (як для бойовика) темп і затягнутість. Скоротити б його десь хвилин на п’ятнадцять, аби вкластися рівно у дві години – фільм тільки б виграв, мені здається.

Висновок

«Чорна Пантера» – одна з найкращих стрічок студії Marvel

«Чорна Пантера» – важлива культурна подія і дуже достойна (та не найтиповіша) супергероїка. Вона захоплює, не цурається спонукати до розмірковувань і залишає гарний післясмак, хоча й не є суцільною бездоганністю. Вона змістовна, красива та наповнена дуже цікавими персонажами, зустрітися з якими хочеться знову (негайно замовляю сиквел!). Поза всякими сумнівами, одна з найкращих стрічок студії Marvel.